Шлях до Дельфінополісу. Її багатство

У Дельфінополісі немає війн і цілий рік тепло, тому тут завжди повно емігрантів з усіх куточків Всесвіту. Мрійники, біженці, заробітчани, ледачі шукачі легкого життя…  Всі прямують сюди, у світ гліциній і священних котів.  

Для однієї дівчинки шлях до Дельфінополісу почався лютневої ночі, що була тепла, наче квітнева. Зими завжди стають гарячими, коли на землі палає війна.

Дівчинка прокинулася від сліпучого світла, воно пронизувало, розривало сутінки. Крізь вікно було видно відблиски пожежі. Так близько. Друг тихо сказав дівчинці:

- Це горить Далеч.

Дівчинка стисла зуби, щоб не закричати. Її земля палала вже рік, але це вперше – так близько. Видно, як руді язики полум’я лоскочуть перелякані зорі. На губах хімічною гіркотою застигає дим. А може, це тільки ілюзія, дим надто далеко, щоб його відчувати. Дівчинка чомусь запитує дурне:

- Якщо Далеч горить, то горять і Вічні Сади?

Вона не бачить свого друга, але знає, що він знизує плечима – зі звичайною сумішшю здивування і легкого роздратування.

- Мабуть, горять. Це не найголовніше зараз.

- Я знаю.

- Сади – святе місце, але це не дуже важливо.

- Я знаю.

Вона відчуває, як горять оголені Вічні Сади, як тисячами злітають у небо душі нерозквітлих троянд. І звісно, це не дуже важливо. Тому що стоокий Аргус її душі бачить й інше. Бачить, як сполошені матері затуляють дітей. Найменші діти плачуть, а старші – ні. Старші просто дивляться на палаючий світ – очима великими, як Всесвіт. Душа дівчинки бачить обличчя солдат – теж майже дитячі, але застиглі, мов тисячолітні маски. Бачить людей у цивільному – безумців? героїв? Вони виносять з Домів Скорботи калік і божевільних, майже кидають їх у старенькі обшарпані автобуси. Кидають не тому що хочуть завдати болю, а тому що просто не мають часу. Каліки болюче стискають прокушені губи, божевільні сміються і намагаються втекти, тендітні жінки у білому тонкими руками ледь втримують їх. Душа дівчинки бачить стареньку машину, що застрягла в лютневому болоті, з кожного вікна виглядає по 5 дітей, а у багажнику – два сивеньких діда, дивляться назад, туди, де горять їхні будиночки, дивляться очима сухими, як пустеля. Душа бачить, як слідами шин біжить забутий чорний пес. Душа  відчуває дим в його легенях, знає його безнадійний собачий відчай. І не важливо, що землю Вічних Садів поливають кислотою, аби вже ніщо і ніколи на ній не зросло. І не важливо, що друг стоїть в кількох міліметрах від дівчинки, але не торкається її. Він сказав:

- Все стало надто близько. Ми не можемо більше чекати.

Він, як завжди, був абсолютно правий свою незаперечною правотою.

Він сказав:

- Ми їдемо вранці. Збери усе найцінніше.

Він мав на увазі – найцінніше для дівчинки. Все цінне для нього або для них двох вже давно спаковано, зважено і чекає свого часу по темних кутках.

Дим кислотою забивав дівчинці легені, і вона сказала:

- Найцінніше я взяти не зможу.

Хотілося зазирнути другові в очі, а він дивився кудись понад неї і понад полум’я – у безмежну важливість своїх планів.

- Я ж нічого не можу вдіяти, маленька. І ти не можеш. Це її рішення.

У нього не було родини, він все життя вчився ні за кого не триматися, хіба що за неї, за свою дівчинку, та й то - рідко і трішечки. Він збирався взяти її у своє майбутнє, у свої плани, а вона все своє мала лишити тут – на обпеченій землі під зляканими зорями.

Вона прийшла до мами, коли жовтень догорав. Сказала:

- Мій хлопчик хоче кудись їхати. На іншу планету. Каже, що тут всьому кінець.

Мама палила листя на краю городу. Воно - багряне й жовте - тихо тануло у диханні вогню, і дим з запахом пряним, ніжним і гірким плутався у в дівчинки у волоссі, горнувся до щік, застигав на губах.

- Це він добре придумав. Мені тепер буде спокійно. Ти перечекаєш десь важкі часи, виживеш і повернешся. Тепер мені спокійно.

Мамині великі руки були червоні від холоду того надвечір’я, дівчинці так хотілося притулитися до них обличчям. Щоб зігріти і зігрітися.

- Я не дуже хочу їхати. Просто він думає, що так краще, а я…

- А ти завжди прагнеш його підтримувати. Це добре. Ти хочеш дати йому корені. Правда, я не знаю, чи вони йому потрібні. Усі притульські мріють про родину. Він – не всі.

- Мам…

- Я все знаю. Це добре, що він хоче тебе забрати. Аби не забув там дбати про тебе.

- Я хочу, щоб ти поїхала з нами.

- Допоможи перенести банки у погріб.

Вони носили банки з трояндовим варенням, цього року мама зробила їх так багато. Ніби на многії літа вперед. На добрі літа? На благії літа? Пальми згинаютья від вітру, пальми мокнуть під дощем, а дівчинка-емігрантка  крізь зелену весну Дельфінополісу кидається у той жовтень, у тепло листя, що вже догорає, у лілові хмари над покинутим нею домом.

- А ви тільки мене хочете взяти чи всіх? – мама всміхається, поглядає скоса, ніби вивчає її, свою дитину, ну що вона там ще не вивчила за 25 років з хвостиком… - Ще ж є твоя сестра. І дід. І тітка з малими. І бабусі. Дві. А з сусідською бабою Лізою три.

Дівчинка все це знала наперед. З самого початку.

- Ну, вас з Софійкою ми б взяли з самого початку. Чи не з початку, а коли облаштуємося. Нам пару місяців треба, щоб знайти роботи. Мій хлопчик думає, що не більше, ніж пару місяців. А потім потихеньку інших…

- Ви знайдете роботу і будете нас усіх утримувати? А Софійка тут покине інститут, так?

- Ми могли б взяти її на літо. На канікули. І тебе. А після літа, може, тут вже все буде добре?

- А якщо не буде?

- Ну мам, ну чому ти так… Наче я зрадниця. Наче втікаю. Він же не тепер про це почав. Він же давно мріяв поїхати. Ще до війни.

- Ага. Ще до війни. Але тепер у нас війна, і це вагомий аргумент, щоб ти не могла йому відмовити. Бо на війну можна списати все – коли не платять пенсії, коли хліб коштує, як м'ясо, коли роками живуть просто так і не одружуються. Коли кличуть кудись далеко, але не заміж.

- Мама…

- Ти не думай, я не проти того, щоб ти їхала кудись шукати кращого життя. Я проти того, щоб ти це робила, аби тільки втримати його.

Дівчинка притискає до грудей старого кота Тигрика, він перебирає лапками, мурчить лагідно, а може, трішки роздратовано. Просто вона обнімає його занадто міцно, йому, мабуть, боляче. «Мамо, ти не розумієш. Ти завжди усім потрібна. Ти живеш в усіх і для всіх.  А коли лишаєшся наодинці з собою, то не сумуєш, а ніби літаєш. У своєму власному світі. Досконалому світі твоєї досконалої свободи. Мамо, ти просто не вмієш бути самотньою. Просто не знаєш, як це». Вголос дівчинка цього не скаже.

Мама долонями обнімає доньчине обличчя, долоні  пахнуть згорілим листям, і чаєм – міцним до гіркоти, і пізніми яблуками старого саду – тугими і кислими, найкращими в світі.

- Я не проти того, щоб ти йшла за ним на край світу. Якщо любиш. Але іноді мені здається, що все не так. Що ти просто занадто боїшся бути одна. Боїшся самоти наодинці з собою. І тому вибираєш самоту наодинці з ним.

В ніч, коли горіли Вічні Сади, мама подзвонила дочці і сказала, що благословляє її. Що буде берегти все, що лишається тут, на рідній землі. Буде чекати, коли донька повернеться. Ненадовго. В гості.

Друг сказав зібрати все найцінніше і дівчинка зібрала.

Ложечку для кави, темну від часу.

Словник крилатих виразів.

Фотоапарат-лейку, загорнутий у квітчасту хустку.

Браслет з перламутрових мушлів.

Касету групи «Тихий океан» - без коробки і, здається, навіть без плівки всередині.

Пачку коміксів – рівно 17 томів, не більше й не менше.

Розмальовану пляшку з піском.

Пачку  кольорового картону.

Зошит з рецептами тортів.

Вирізку з газети 8-річної давності.

Повну косметичку ґудзиків.

Дзвіночок – такий крихітний, що вміщається в долоні.

Намисто з абрикосових кісточок.

І все.

Ну і ще дещо:

мамин сміх під стукіт дощу,

таткове хитре підморгування,

дотик тремтячої дідової руки,

бабусине хрипкувате «люлі-люлі»,

сестричкин перший крок десь у квітні, коли розцвів персик посеред городу,

святкові салюти над рідним містом,

перший вірш, розказаний зі шкільної сцени,

метелик сів їй на пальці, мабуть, думав, що то квітка,

хлопчина зі спотвореним лицем у військовому шпиталі каже «Ти готуєш пончики, як моя мама»,

хтось в неї, 13-річну,  поцілив сніжком, вона зробила вигляд, що розсердилася, а насправді вона того когось любила,

вона з подругами на американських гірках, міцно закриває очі й робить вигляд, що боїться, а насправді не боїться, бо подруги тут ,поруч, і обидві як рідні.

Дівчинка бере з собою все це.  І точно знає, що багатшої за неї у Всесвіті нема.