Світове дерево і прабатько всіх казкарів

На півночі Дельфінополісу, на острові, де раз в 10 років навіть випадає сніг, живуть сильні і мовчазні люди з міцною вірою в своє коріння. Колись кожен хлопчик цього племені в 4 роки саджав дерево, а в 14 років починав будувати навколо нього свій дім. Дерево ставало духом-захисником родини, оберегом. Під гілля цього дерева чоловік приводив свою дружину, під гіллям народжувалися і росли його діти. Коли чоловік вмирав – в бою, від хвороби чи від старості – дерево теж вмирало. Ніхто не знав чому. Чоловіка і дерево ховали разом, а дім розбирали, і з того каміння нащадки чоловіка будували свої домівки навколо своїх дерев. Тепер людей стало забагато, а місця для дерев і будинків замало, але у кожній квартирі, навіть на найвищому поверсі найвищої бетонної коробки, є маленьке дерево, яке люблять, про яке дбають і яке захищає родину від всього поганого. 

Предки острівного племені  вірили, що все суще єднається одним Світовим деревом. Вони називали його Іґґдрассиль. Ясень. Величезне дерево єднає дев’ять світів. Гілки його підпирають небо, стовбур його пронизує землю. Корені його вросли в  підземний світ ­– світ мертвих, світ вічної пітьми. Правда, дехто з острівного племені вважає, що світове дерево – то величезна тополя. На гілках її гойдаються зорі, у гнізді з місячного проміння живе орел, він літає туди, де закінчується простір і час, він приносить у дзьобі ягоди червоні, як кров, і гарячі, як любов. Ягоди падають у води священного джерела, і з них виростає сонце. Щороку нове. Щороку юне. Корені тополі купаються у джерелі, їх гризуть чорні змії і дракон – праотець всіх зміїв. 

Якщо надвечір стати в самому центрі острову і закрити очі, то можна почути, як шелестить листя тієї тополі і як ніжно лунає сопілка Локі. Одін називав його сином, а інші боги неба не приймали і не визнавали. Ніхто не знав, хто насправді його батьки і звідки він взявся. Він жив серед богів з початку часів – малий рудий дивак, підкидьок, божий блазень. Прабатько всіх блазнів, мрійників і шахраїв. А Одін називав його сином. Ніхто не пам’ятав, чому. Ніхто не хотів пам’ятати. Бо десь між кількома кінцями світу була велика битва велетнів і богів, і одвічний вовк Фенрір проковтнув сонце, а нове не народилося, і всесвіт тонув у пітьмі. Велетні вхопили Одіна і прикували зачарованими ланцюгами до стовбура світового дерева, може ясеня, а може тополі. Вони пробили Одінове серце двогострим мечем, меч з’єднав плоть бога з плоттю дерева, і рана була невигойною – рана бога і рана дерева. І тисячі років стікали в священне джерело кров Одіна і сік дерева – кров бога і кров дерева. І в темряві, що могла стати вічною, палала битва велетнів і богів. І тисячі років тривав біль Одіна. 

В ті темні часи Локі сидів біля коренів дерева. Грав на сопілці. Розказував Одінові казки – мудрі й дурні, добрі і злі. Всі казки, які тоді ще не народилися, всі ті, що народяться потім – у головах і душах людей. В темні часи Великої Битви Локі став прабатьком усіх казкарів. А ще він відганяв мух від ран Одіна. І це була важлива робота, хоч, мабуть, і не настільки важлива, як битва добра зі злом. Деякі дрібниці дуже важливі. А про них забувають. Локі, божий блазень,  пам’ятав. І Одін назвав його своїм сином.