Шлях до Дельфінополісу. Її багатство

У Дельфінополісі немає війн і цілий рік тепло, тому тут завжди повно емігрантів з усіх куточків Всесвіту. Мрійники, біженці, заробітчани, ледачі шукачі легкого життя…  Всі прямують сюди, у світ гліциній і священних котів.  

Для однієї дівчинки шлях до Дельфінополісу почався лютневої ночі, що була тепла, наче квітнева. Зими завжди стають гарячими, коли на землі палає війна.

Казка царя Пріама

На шляху з космопорту до столиці Дельфінополісу – розкопки прадавнього міста. Місцеві називають його Троєю. Емігранти з Землі  кажуть, що Троя – це з їхнього світу. Жителі Дельфінополісу  знизують плечима і відповідають: «З вашого світу, з нашого… Яка різниця? Може, ви позичили у нас Трою, і Гектора, і Пріама, і Ахілла, і всіх інших. А може, ми у вас. Головне, що про них пам’ятають. Це ж навіть добре, що про них пам’ятають не в одному світі, а в двох, правда?»

Ночами руїни Трої освітлюються сотнями  ліхтарів і білі метелики кружляють у тому світлі. Біля міста – траса і пасовисько. Влітку, коли зорі геть близькі до землі, пастухи збираються коло високого багаття і розповідають казки – старі, але завжди трішки нові. Іноді до них приєднується дух троянського царя Пріама.

Дощ і порожні дахи Дельфінополісу

У Дельфінополісі, здається, настав сезон дощів. Щодня то затяжна, по-осінньому тужлива злива, то грайлива гроза з шаленством громів і блискавок, то тихий «курячий» дощик – дрібний і пронизаний сонцем.

Дівчинка-емігрантка любить цю погоду. А тутешні кажуть – навесні так не буває. Зазвичай по всьому Дельфінополісу в цей час сухо і жарко. Це все емігранти винні, їх цього року дуже багато. Бо майже по всьому Всесвіту війни, а в Дельфінополісі – мир.  Емігранти привезли грози, спогади і надії.

Світлячки і остання війна Дельфінополісу

На заході Дельфінополісу, біля священного міста Рахмань, є озеро, яке називають зачарованим. Уночі воно світиться на десятки кілометрів, тому що до нього злітаються сотні тисяч світлячків. Кружляють, наче у танці. У будь-яку пору року, в будь-яку погоду. Ніхто не знає, чому вони це роблять. 

Шовкові кроки в сутінках. Коти Дельфінополісу

У Дельфінополісі квітневі сутінки – лілові. Пахнуть гліцинією так солодко й ніжно. 

А вулиці – дивно тихі. Тільки цикади в траві біля тротуарів чи то співають, чи то ридають, та гудуть церковні дзвони на схилах синіх гір, та подекуди з салонів порожніх машин несеться рваний шансон, музика емігрантів. В ясні ночі зорі низько-низько, Малий Місяць світить сліпучо-білим, а Великий мерехтить ніжною блакиттю. А коли небо ховається за хмарами, сутінки стають густими і оксамитовими, їх можна зачерпнути долонями, в них можна заритися обличчям, як в волосся коханого. 

Час від часу у порожнечі вулиць таки з’являється випадковий перехожий – нещасливий закоханий, що шукає самотності, зосереджений митець, що згубив натхнення, чи якась перелякана дівчинка, обвішана пакетами з супермаркету. Вона просто емігрантка, вона в цьому світі ще зовсім недовго й не може звикнути, що тут працюють і ходять за покупками рано-вранці, а  ввечері і вночі – поливають квіти, розказують історії біля багаття і просто живуть. Вона поспішає, але ступає обережно, щоб ненароком не наступити на священний символ Дельфінополісу – кота. Котів тут сотні, їхні кроки беззвучні, і на шиї в кожного – крихітний дзвіночок. Кажуть, що через ті дзвіночки  під небом Дельфінополісу ніколи не буває тихо. Говорять, що насправді ці тихі сутінки зовсім не тихі, а повні ніжного срібного переспіву. Дівчинка з пакетами його не чує. Їй сказали: «Почуєш, коли станеш своєю. Коли всім серцем приймеш цей світ як рідний. Тоді і він тебе прийме.» А поки що благословенний Дельфінополіс не дуже добрий до маленької емігрантки – її документи й досі не оформлені, її не беруть на роботу і вона змогла вивчити лише півтора десятка слів з місцевої мови, а їх, здається, два мільярди.