Казка царя Пріама

На шляху з космопорту до столиці Дельфінополісу – розкопки прадавнього міста. Місцеві називають його Троєю. Емігранти з Землі  кажуть, що Троя – це з їхнього світу. Жителі Дельфінополісу  знизують плечима і відповідають: «З вашого світу, з нашого… Яка різниця? Може, ви позичили у нас Трою, і Гектора, і Пріама, і Ахілла, і всіх інших. А може, ми у вас. Головне, що про них пам’ятають. Це ж навіть добре, що про них пам’ятають не в одному світі, а в двох, правда?»

Ночами руїни Трої освітлюються сотнями  ліхтарів і білі метелики кружляють у тому світлі. Біля міста – траса і пасовисько. Влітку, коли зорі геть близькі до землі, пастухи збираються коло високого багаття і розповідають казки – старі, але завжди трішки нові. Іноді до них приєднується дух троянського царя Пріама.
Він приходить з руїн, коротко вітається з пастухами, вони його добре знають, а він знає їх ще краще. У нього довге біле волосся і лагідне, втомлене лице. А ще – великі вуса. Не білі, а якісь сірі, ніби припорошені пилом тисячі й одного шляху. 

Деякий час дух царя гріє біля вогнища темні зморщені руки,  потім дістає з солдатського рюкзака розкладний пластиковий трон, сідає і заводить казку хрипким, наче споконвіку застудженим голосом:

- Ви знаєте, моїм троянцям було важко прийняти, що ахейці – вороги. Наші ж народи споконвіку йшли рука об руку. У кожного третього троянця – ахейські родичі чи друзі. Наші люди відмовлялися йти у бій або посеред бою кидали зброю. Казали, що не хочуть вмирати або вбивати за Єлену. Ми ж їм казали, що війна через Єлену. Людям же не можна казати справжні причини війни, мене так змалку вчили, як і будь-якого царя. Тепер я іноді думаю, що якби ми частіше казали своїм людям правду, то все скінчилося б інакше. Набагато краще. Для всіх. Але мої теперішні мудрі думки вже не мають значення. Так от, після кількох випадків масового дезертирства мій друг і радник Лаокоон висунув геніальну ідею. Всі його ідеї завжди були геніальними, але ту я спочатку не оцінив. Він сказав: «А давай скажемо нашим людям, що у ахейців немає душі. Ну, ніби боги Тартару викрали у ахейців душі, лишили тільки тіла. Це буде означати, що  всі ахейці насправді вже мертві. І вбити когось з них означає вбити не людину, а порожню оболонку,  такого собі заводного слугу Тартару. Такого вбити – не гріх, правда? Що скажеш?» Я відповів: «Ти зовсім збожеволів від свого священного вина зі священним куривом. Хто в таке повірить?» Він сказав: «Всі повірять. Нам просто треба сказати це багато разів правильним тоном і за правильних обставин. Ну а якщо кілька ідіотів не повірять, то їх завжди можна назвати безумцями чи зрадниками». І троянці повірили. Не одразу і не всі. Але за кілька місяців вже майже всі вони розказували, що у ахейців не червона кров, а зелений слиз, що з пробитих грудей ахейця вислизає не тепла людська душа, а отруєний чорний дим. Лаокоон сміявся. А я … я і сам почав вірити. Я бачив клуби того чорного диму над полем бою. А потім протирав очі – і розумів, що мені примарилося. Але хотілося, щоб казочка про ахейців без душі була правдою. Так було б легше.

Дух царя Пріама тихо кашляє. Казка, як завжди, виходить невдалою. Пастухи поять царя трав’яним чаєм і годують медом. У Дельфінополісі дбають про всіх старих людей, навіть про тих, що давно померли, а перед смертю згубили власний народ. Наймолодший з пастухів грає зорям на сопілочці, а метелики все кружляють і кружляють над руїнами, мабуть, це так вони танцюють вальс.