Світлячки і остання війна Дельфінополісу

На заході Дельфінополісу, біля священного міста Рахмань, є озеро, яке називають зачарованим. Уночі воно світиться на десятки кілометрів, тому що до нього злітаються сотні тисяч світлячків. Кружляють, наче у танці. У будь-яку пору року, в будь-яку погоду. Ніхто не знає, чому вони це роблять. 

Кожного травня на Свято Чистоти батьки приводять дітей ловити світлячків. Приходять зі священної Рахмані, і  з Дельфи-столиці, і з далекого Геліада, міста лаврів, і з малих містечок, і з крихітних селищ. Під двома повними місяцями дорослі і діти цілий вечір ловлять світлячків – щоб опівночі відпустити. Суть звичаю полягає у тому, щоб з раннього дитинства навчити дітей головним принципам дельфінопольського суспільства: «Ти можеш милуватися прекрасним, але не можеш ним володіти. Ти можеш любити, але не можеш примушувати когось прийняти твою любов. Ти можеш бути вільним, але не можеш обмежувати свободу іншого». Ці принципи народилися після останньої війни Дельфінополісу - громадянської війни, у якій не могло бути переможців. Страшні виявилися втрати і незабутніми стали уроки тих часів. І відтоді Дельфінополіс називають оазисом миру у завжди неспокійному, спалюваному амбіціями Всесвіті.

Звичай збирати і відпускати світлячків теж пішов з тієї війни. Про це написано багато, але найкраще розповів Марк Торвальдсен у своїй книзі-сповіді «Мемуари нащадка асфальтної доби»:

«Моя матір була з тих, що встигали все. В дитинстві я цього не розумів, іноді навіть ображався, бо з усіма іншими дітьми мами з ранку до вечора, а моя часто приходить пізно, а іноді не приходить по кілька днів. Але ж у всіх тих дітей, серед яких я ріс, мами були дружинами таток-військових, а в мене мама сама військова, а тата ми не мали.  

Це тепер жінка у армії - явище буденне, а моя мама була однією з перших. І з найкращих. І цю свою найкращість вона мала доводити щодня. А вона ще встигала пекти мені пиріжки з вишнями, і вчила мене малювати, і гуляла зі мною в парку. І щовечора співала колискові. Навіть коли не була вдома. Бувало, дзвонить прямо з поля і співає про сіренького котика, а в трубку чути, як вітер віє, як по мішенях стріляють, а одного разу було чути, як старий генерал матюкається. На мій третій і четвертий день народження вона водила мене на озеро світлячків. Пам’ятаю, як все старався піймати руками ті живі зірочки, а вони не давалися. А мама в сачок їх наловить, одного візьме у кулачок, притулить до лиця. Щось пошепоче, а потім мені каже: «Ось потримай, тільки не зашкодь йому». Світлячки після її шепоту у мене на долоні сиділи спокійно-спокійно. Ніхто не знає чому. І я, ще геть малий, ні одного не пошкодив, всіх відпустив на волю. Теж ніхто не знає чому. 

Це все було в мирні часи, а коли настала війна, то мама з перших днів на передовій. Я півроку її тільки на фото бачив і два рази по телевізору. Два рази – обидва після перемог, які здавалися неможливими, а вона зробила.  Алтійську фортецю захищала вже полковником. Іскорка Торвальдсен, так її називали наші. Іскорка надії у пітьмі тих часів. А деякі ветерани «другої сторони» й досі називають її «залізна сука Торвальдсен». І нічого, що в нас мир вже сорок років. Я чую це, коли приходжу на урочистості з нагоди Дня Пам’яті. Оті, що з «другої сторони» – старенькі, залатані, з протезами –  шепочуть мені услід: «Син залізної суки пішов. Вже геть сивий». Коли я був молодий, це мені пекло. А коли почав сивіти, зрозумів: вони це без зла, швидше за звичкою, та і взагалі з повагою. Ні, є такі що і досі нас ненавидять, але більшість таки переступила через ту війну. І коли наш і їхній ветеран разом п’ють каву і годують голубів, це все щиро. Так, щиро. Мама з багатьма їхніми дійсно дружила, особливо в останні роки. Щось я відволікся. Ніби щось хочу довести чи то собі, чи то вам, мої читачі. 

На честь Свята Чистоти оголосили перемир’я. Це ж священне свято для обох сторін. А мій День народження того року якраз припав на День Чистоти. Мама не залишала Алтійську фортецю вже три місяці, хоча за всіма правилами її мали замінити вже двічі. Мужики в тому пеклі більше місяця не витримували, а вона витримала. Про Алтійську фортецю  казали, що там вирішується доля війни. Знали б ми, скільки тих долевирішальних фортець ще буде… Моя мама погодилася покинути фортецю на одну добу не заради Свята Чистоти, а заради мого дня народження. Прийшла до мене на зорі – уся ніби просякнута попелом і зі шрамом через всю щоку, але зі сміхом в очах. Я був малий, я тому сміху повірив. Подарувала мені плюшевого зайця і книжку казок про зорі. Коли я піду у землю, ці подарунки підуть зі мною.

Ми ходили на карусель і їли торт, а ввечері пішли на озеро ловити світлячків. А в цей час почалася атака на фортецю. Священне свято виявилося не досить священним. Пам’ятаю, як мама несла мене на руках і віддала якійсь старій жінці, кричала «Подбайте про нього». Небокрай був у вогні, вона бігла у той небокрай, а я ревів їй услід. Всі знають, що тієї ночі ми фортецю відстояли. Правда, й досі сперечаються ціною скількох життів. В будь-якому разі вона була того не варта. А мама з тієї битви повернулася німою. І лишилася такою до кінця життя. У розпал битв накази давала знаками і писала на листочках, а помічники озвучували. Не знаю, нащо це пишу, це всі знають зі шкільних підручників, мамина німота – це частина її міфу. Вона до смерті не могла собі пробачити, що лишила фортецю і своїх хлопчиків. Вона солдат називала «мої хлопчики» і всіх знала по іменам. Це теж частина її міфу, в яку ніхто зараз не вірить. А це правда.

Якби тієї ночі мама не залишила фортецю, то нічого не змінилося б. Просто може і вона б загинула. Втім те її і мучило: її хлопчики загинули, а вона лишилася жива. І не важливо скількох інших хлопчиків вона потім навчила битися, виживати і лишатися людьми. 

Шостий день народження я зустрів без мами, бо вона обороняла фортецю Трьох Сонць. Цілий день я просидів у напівтемній кімнаті з мультиками і оладками. А через три дня на свято чистоти вирішив піти на озеро. Взяв з собою друзів і вчив їх ловити світлячків і відпускати. Вони питали, навіщо відпускати. Я сказав: «В пам'ять про те, що було минулого року у Свято Чистоти. Моїм друзям було від 5 до 8, але всі зрозуміли. Наступного року у Свято Чистоти вони привели до озера родини. Зібралося чоловік 50. Серед них був молоденький журналіст, він про все написав у якійсь геть дрібній газеті. Але люди прочитали. І наступного року приєдналися. Так все почалося. Зараз вже майже ніхто цього не пам’ятає. А насправді я випускав світлячків заради мами. Наче говорив Всесвіту – я відпускаю ці живі зірочки, а ти відпусти мамин голос, мамину посмішку. Мамину надію. Відпусти їх, хай вони до нас повернуться. 

Я приїжджаю на озеро щороку. Лише одне Свято Чистоти пропустив: коли мама вмирала. Вона лежала під ковдрою така маленька і дивно спокійна. Вона вже відпустила життя і нічого не боялася, а в мені билася дурна надія – може, нарешті, заговорить. А вона всміхалася і ворушила губами, а потім витягла з-під ковдри жовтий від часу зошит, простягнула мені. Губами сказала «вийди й читай». Я не хотів її залишати, але вона тоді не просила, а наказувала. Вона за життя просила мене всього про кілька речей. «Не лізь у калюжу, а то намочиш ноги». «Коли пишеш про померлих, пиши так щоб, живим не було боляче». «Будь щасливим, навіть коли це важко». А того дня не просила, а наказувала – іди і читай. У коридорі була тьмяна лампа, від неї боліли очі. 

Я гортав той просякнутий часом зошит. Щоденник жінки-легенди. А там майже все – про мене. Як мама вибирала мені мої перші чобітки, і що в мене алергія на малинове варення, і що замість «чай»  я казав «тянь», і що в неділю 25-го числа ми разом подивилися першу серію «Трьох каченят». Про щось з прочитаного  я пам’ятав, щось забув, багато чого геть не знав. А про війну там майже нічого: кілька речень про те, що на всіх солдат не вистачає зимової форми, декілька - про собак, які витягають поранених з поля бою. Останній запис було зроблено через три дні після битви за Алтійську фортецю. «Це тепер назавжди зі мною. Озеро таке красиве, повітря пахне лимонним цвітом. І тут - вогонь на небокраї. З боку фортеці. Я не думала про них всіх, увесь цей день я про них не думала. Вибухи чутно аж сюди, мій Марк тиче пальчиком: «Такі великі світлячки». А то були не світлячки, то в небі горіли літаки. В літаках були хлопчики.» Більше моя мама не писала. Її німота була повною. 

Щоразу ми випускаємо світлячків в пам'ять тих, кого втратили. Коли одного разу до озера прийшли колишні солдати з «іншої сторони», я відчув – оце і є справжній День пам’яті і примирення. А той, що з урочистими промовами і ритуальним знищенням зброї – той для політиків».

Марка Торвальдсена вважають одним з найкращих письменників Дельфінополісу, голосом «дітей сонця» - покоління мрійників, рокерів і реформаторів, тих, що згадали, як говорити з синіми китами і їздили не на машинах, а на велосипедах. Кажуть, що ніхто краще нього не написав про ту останню війну Дельфінополісу. Він писав про неї все життя.