Дощ і порожні дахи Дельфінополісу

У Дельфінополісі, здається, настав сезон дощів. Щодня то затяжна, по-осінньому тужлива злива, то грайлива гроза з шаленством громів і блискавок, то тихий «курячий» дощик – дрібний і пронизаний сонцем.

Дівчинка-емігрантка любить цю погоду. А тутешні кажуть – навесні так не буває. Зазвичай по всьому Дельфінополісу в цей час сухо і жарко. Це все емігранти винні, їх цього року дуже багато. Бо майже по всьому Всесвіту війни, а в Дельфінополісі – мир.  Емігранти привезли грози, спогади і надії.

В дощову погоду акації пахнуть ще міцніше і солодше, і від цього серце самотньої дівчинки сповнюється якоюсь безглуздою вірою в краще. Вчора була буря, вітер вигинав могутні стовбури пальм, велетенські краплі  зі стуком падали на лапате листя. А сьогодні дощ такий  тихий і замріяний. Дівчинка розчинила вікно, дрібні краплі падали на підвіконня, відскакували і злітали до її обличчя. Потім вона пила каву і вдивлялася у місто, у безкінечність білих будівель. Здається, могла б дивитися так вічно. У Дельфінополісі майже всі будівлі – наче пряничні будиночки з казки. І все ж таки висоти 17-го поверху порожнє місто видається якимось… беззахисним. Наче мокре пташеня, за яким ніхто не наглядає. Це тому що всі дахи порожні. 

Дівчинка виставила чашку за вікно, тепер дівчинка в домі, а чашка у місті - і дощ капає у недопиту каву. У Дельфінопрлісі так ніхто не робить, тут всі дуже охайні і раціональні, нікуди не поспішають, але і не витрачають час на дрібниці. Дівчинка піднялася на дах, сиділа, заховавшись під парасольку, слухала, що нашіптує дощ. Вона відчувала себе маленьким грибочком в осінньому лісі, далекому лісі її рідної землі. Парасолька жовта, як кленове листя, те саме листя, що так затишно шаруділо під ногами в день, коли дівчинка  знайшла любов. Це було давно, а в Дельфінополісі всі дахи порожні і листя ніколи не жовтіє.