Шовкові кроки в сутінках. Коти Дельфінополісу

У Дельфінополісі квітневі сутінки – лілові. Пахнуть гліцинією так солодко й ніжно. 

А вулиці – дивно тихі. Тільки цикади в траві біля тротуарів чи то співають, чи то ридають, та гудуть церковні дзвони на схилах синіх гір, та подекуди з салонів порожніх машин несеться рваний шансон, музика емігрантів. В ясні ночі зорі низько-низько, Малий Місяць світить сліпучо-білим, а Великий мерехтить ніжною блакиттю. А коли небо ховається за хмарами, сутінки стають густими і оксамитовими, їх можна зачерпнути долонями, в них можна заритися обличчям, як в волосся коханого. 

Час від часу у порожнечі вулиць таки з’являється випадковий перехожий – нещасливий закоханий, що шукає самотності, зосереджений митець, що згубив натхнення, чи якась перелякана дівчинка, обвішана пакетами з супермаркету. Вона просто емігрантка, вона в цьому світі ще зовсім недовго й не може звикнути, що тут працюють і ходять за покупками рано-вранці, а  ввечері і вночі – поливають квіти, розказують історії біля багаття і просто живуть. Вона поспішає, але ступає обережно, щоб ненароком не наступити на священний символ Дельфінополісу – кота. Котів тут сотні, їхні кроки беззвучні, і на шиї в кожного – крихітний дзвіночок. Кажуть, що через ті дзвіночки  під небом Дельфінополісу ніколи не буває тихо. Говорять, що насправді ці тихі сутінки зовсім не тихі, а повні ніжного срібного переспіву. Дівчинка з пакетами його не чує. Їй сказали: «Почуєш, коли станеш своєю. Коли всім серцем приймеш цей світ як рідний. Тоді і він тебе прийме.» А поки що благословенний Дельфінополіс не дуже добрий до маленької емігрантки – її документи й досі не оформлені, її не беруть на роботу і вона змогла вивчити лише півтора десятка слів з місцевої мови, а їх, здається, два мільярди. 

Дівчинка не хоче бути сумною, вона йде боса по теплому від денного сонця тротуару, гілки гліцинії схиляються до неї, і грона квітів торкаються обличчя так ніжно, зовсім як мама у дитинстві. Вона не дивиться під ноги, і звісно, таки наступає на м’яку лапку. Кіт не кричить – тільки горять у сутінках зелені факели його очей.

- Пробач, маленький, - розгублено шепоче дівчинка,  – я не хотіла. Боляче? Дай подивлюся.

Вона обережно бере постраждалу лапку, гладить-лікує. Кіт раптом тулиться головою до її долоні, і від цього живого тепла чомусь стискається серце. Все те, що спало в душі місяцями – туга за рідними, страх перед майбутнім, невпевненість у правильності прийнятого рішення  – проривається. Дівчина закидає голову назад, щоб сльози не пролилися з очей. Хмари на небі розповзлися і щербато сміється білий Малий Місяць.

- Я не буду плакати. Не буду.

Вона сидить посеред вулиці в обнімку  з котом, він, виявляється, чорно-рудий і сухоребрий, зовсім як легендарні коти імператора Маелоса. 

Цю історію  знає кожен житель Дельфінополісу, її розказують на свята і просто так, її грають у виставах і малюють на морському камінні.Імператор Маелос був художником, дослідником і просвітителем. Він будував обсерваторії, вивчав будову клітини і разом з селянами танцював на заквітчаному лугу. В час його правління, який і понині називають Золотим Віком, люди забули, як треба воювати і дурити один одного. Зате вони знали, як будувати будинки на гіллі дерев і на поверхні озер, як розмовляти з рисями і як радіти зовсім простим речам.

 

У Маелоса був друг на ім’я Дайсар – найближчий і найрідніший. З раннього дитинства вони разом спостерігали за зорями і доглядали тварин у безмежних імператорських парках. Вони ділилися один з одним мріями, планами і тривогами, і Маелос завжди відкривав своє серце повністю, до самого денця, а Дайсар ділився лише половиною сокровенного, а іншу половину ховав.

І бувало так, що Маелос з ніжністю й тривогою заглядав в очі друга і питав:

- Що з тобою? Я тебе чимось скривдив? Якщо я роблю щось не так, ти завжди можеш це сказати в вічі. 

А Дайсар всміхався і відповідав:

- Все добре. Ти завжди щось собі придумуєш. Весь час боїшся, що когось образиш. Ніби ти не імператор, а слуга кожного зі своїх підданих.

А одного разу сказав:

- Твоя біда, мій імператоре, в тому, що ти переоцінюєш людей. Так, твоє серце повне любові і ти обдаровуєш нею увесь світ. А ще ти наївно віриш, що все суще переповнене такою ж любов’ю. Ти віриш у своїх чиновників, а вони не беруть хабарі лише тому, що в роки твого правління їхні зарплати стали високими, а хабарі - маленькими. Ти віриш у лікарів, а вони насправді смертельно бояться, що одного дня ти нарешті винайдеш у своїй лабораторії засіб від усіх хвороб і залишиш їх без роботи. Ти віриш навіть у своїх котів, а вони люблять не тебе, а стіни твого палацу і землю твоїх садів. Якщо одного дня ти зникнеш, вони навіть не помітять, особливо якщо знайдеться інший ідіот, який буде добре їх годувати і вичісувати їм хутро.

Маелос засміявся і сказав:

- Так, я вірю у всіх і все. І думаю, що в цьому є сенс. А найбільше я вірю у тебе, друже. У те, що ти завжди говоритимеш мені складні і мудрі речі, на які у інших не вистачає розуму або сміливості.

І прийшов час, коли з-за блакитного місяця з’явився  флот чужинців, і незграбні білі кораблі опустилися на тіло океану, і налякано плакали дитинчата синіх китів. Прибульці прислали  до імператора своїх представників. Вони були зовсім як люди. Вони казали, що прийшли з миром.

Священики назвали чужинців божими посланцями, прості люди – найпрекраснішими з божих створінь, а Дайсар – погибеллю. Він закликав прогнати їх зброєю, а Маелос казав, що не можна нищити щось, навіть не спробувавши вивчити, зрозуміти і прийняти. Він привів лідера чужинців у свій палац, показав йому білі вежі обсерваторій і гліцинієві алеї, познайомив  його з  лагідними синьоокими левами і з людьми, що вміли радіти чашці доброї кави і веселому багаттю. 

Маелос сказав:

- Мій друже, поглянь на наш світ. Хіба він не прекрасний? 

І лідер чужинців відповів:

- Надто прекрасний щоб бути справжнім.

І пройшов час, і чужинці сказали:

- Скоро ми летимо у наш світ. Але якщо ви дозволите, ми повернемося з нашими ученими і священиками. Ми хочемо, щоб вони вивчили ваш світ і допомогли нашому стати кращим. А ще  ми привеземо свої родини. Нехай наші дружини і діти пройдуть босоніж цією благословенною землею, вдихнуть пахощі цього повітря і передадуть нащадкам знання про досконалість.

Маелос спитав у свого народу, чи дозволити те, про що просили чужинці. Народ довго сперечався, бо інакше не вмів, а потім погодився.

Чужинці залишили Дельфінополіс, а за рік повернулися. Люди святково одяглися і зібралися на площах усіх міст, щоб привітати тих, кого вже звикли вважати друзями. А флот кинув на Дельфінополіс бомби. Чорне полум’я поглинуло все: людей і сади, білі вежі обсерваторій і лагідних синьооких левів. І ті, хто вижили, заздрили тим, хто загинув. 

Маелос накрив мертві тіла своїх шістьох дітей, зовсім поряд люди ридали і проклинали його, бо зараз у їхніх очах лише він був у всьому винен. І він спитав Дайсара:

- Чому захисний щит нашого світу був вимкнутий? Код знали тільки ми з тобою.

І Дайсар відповів:

- Я вимкнув його. І я спонукав чужинців напасти. Я сказав їм, що ти плануєш напад на їхній світ, а твоя дружба всього лише маска. Вони легко повірили, бо вірити у зло дуже зручно. Вони вирішили напасти першими.

- Навіщо ти це зробив?

- Щоб змінити наш світ. Такі, як ти, роблять його беззахисним. Наші люди слабкі і довірливі, як ти. Будь-який чужинець може прийти і робити тут, що хоче. Теперішні чужинці просто помірно слабкі й корисливі. А що було б, якби прийшли могутні завойовники? Ти і з ними гуляв би у своїх оранжереях і пив би зелений чай? Зараз удар чужинців здається страшним, насправді нічого невиправного не сталося. Загинув кожен десятий з наших людей, зате дев’ять живі і жадають помсти. Ми проженемо чужинців і народимося іншими – сильними. 

І Маелос не зміг знайти слів, а Дайсар вийшов до натовпу і до журналістів, і виголосив полум’яну промову. Маелоса вкинули до в’язниці, а армія вирушила назустріч чужинському флоту. Роками тривала війна. Чужинський світ присилав флот за флотом, а люди Дельфінополісу навчилися жити ненавистю. 

Дайсара називали полум’яним генералом, останньою надією, а для Маелоса збудували клітку на високій горі. Схили гори залили отрутою, а біля підніжжя поставили варту. І було сказано: «Хай ніхто не сміє підходити до цього зрадника. Хай ніхто не несе йому ні їжі, ні води, і не каже слів підтримки. Хай він пізнає всі муки, які через нього прийняли наші загиблі діти».

І ніхто не смів ослухатися наказу, хоча багато людей досі любили й шанували Маелоса. Вони тільки й могли, що приходити до гори і приносити квіти. А ще – молитися крізь сльози. І тільки коти приходили до колишнього імператора. Ніби якісь чари допомагали їм  оминати охорону. Коти піднімалися схилами гори – і отрута на них не діяла. Солдати в них стріляли – і не могли влучити. Коти в зубах приносили імператору їжу, тулилися до нього, щоб зігріти, і зализували його рани. Люди попри небезпеку почали давати дивовижним тваринам ліки і бинти, хорошу їжу і листи зі словами любові і підтримки. І все це підтримувало Маелоса у його самотності і стражданнях. Диктатор Дайсар наказав виловлювати котів і вбивати, і їх ловили і вбивали, але живі продовжували свою справу.

І одного ранку Маелос відкрив напівсліпі очі назустріч сонцю і подякував небу, що ще раз прокинувся. І зрозумів, що хтось відчиняє його клітку. Хотів поворухнутися  – а вже не міг. До клітки вбіг юнак з обличчям юного Маелоса і очами його дружини, його єдиної любові. Юнак припав до рук імператора:

- Батьку, ти впізнаєш мене?

Це був сьомий Маелосів син, він на початку війни в колисочці лежав і вижив просто дивом.

- Впізнаю , - прошепотів Маелос. 

Хотів погладити сина по обличчю – але вже не міг.

- Батьку, все скінчилося. Війна скінчилася. Вони зрозуміли, що сенсу у війні нема – і ми зрозуміли. Ми і вони відправили посланців миру – одночасно, розумієш? Посланці зустрілися біля Малого Місяця і просто не повірили, що так може бути. У нас тепер мир – вже три години мир. Розумієш?

- Розумію.

- Ми все відбудуємо. 

- Я знаю. Пробачте мені всі.

- За що? Ми знаємо, хто насправді зрадник. Він зрадив обидва світи. А сьогодні випив отруту. Я завжди знав. А тепер і люди знають. Твій народ чекає на тебе.

- Я так довго був у цій клітці, а тепер завжди буду зі своїм народом. Коли піду – не вірте очам. Я завжди буду між вас. Щоб дбати і служити.

І помер Маелос, і заридав його син, і плакали народи двох світів. 

Дельфінополіс відбудовувався довго і тяжко, і багато ще скорботи чекало на нього. Але був мир – і було майбутнє. А коти стали вважатися священними тваринами, покровителями Дельфінополісу. Кожному котеняті в три місяці на шию чіпляють дзвіночок, щоб люди заздалегідь могли його почути і вчасно поклонитися. Правда, котів тепер так багато, що їм вже не кланяються – бо спина заболить стільки кланятися. Але й досі люди вірять, що у кожному коті – частинка душі Маелоса. Це він крізь  зелені котячі очі дивиться на цей світ – дивиться уважно, з ніжністю і тривогою. 

Дівчинка-емігрантка  дихає гліциніями, колише кота.  На мить їй здається, що він хоче її обняти – лагідно і стримано, як батько. І повітря наповнюється тихим срібним дзвоном.